Як вибрати і купити "правильні" поліетиленові труби (журнал: Полімерні труби-Україна)
Так за 2006 р. сумарне споживання поліетиленової трубної продукції склало більше 37 тис. т, тоді як у 2005 р. - близько 29 тис. т, а в 2004 р. - 22 тис.т.
За рахунок чого ж забезпечуються зростаючі потреби ринку поліетиленових труб?
Задоволення зростаючого ринкового попиту прекрасно видно на прикладі труб для транспортування горючих газів, які виробляються на Україні по ДСТУ Б В.2.7-73, оскільки їх промислове виготовлення можливо тільки після виконання процедури постановки зазначених труб на серійне виробництво як будівельної продукції згідно ДСТУ Б А. 3.1-6.
На 1 лютого 2005 р. на Україні налічувалося 19 підприємств, що офіційно виробляли газові труби [1], на 1 квітня 2006 р. - вже 24 [2], а на 1 жовтня 2006 року по нашим даними таких компаній було вже близько 30. Крім того, у всіх провідних компаній-виробників в останні 2-3 роки спостерігається активне нарощування потужностей.
Кількість же компаній, що виробляють поліетиленові труби для водопостачання (вони поки ще не підлягають обов'язковій сертифікації, а отже немає жодних можливостей нагляду за подібними виробництвами) взагалі неможливо точно прорахувати (за одними даними - їх близько 80, за іншими - вже більше 100).
На жаль, райдужна картина українського ринку полімерних труб затьмарена тим, що далеко не всі виробники однаково педантично ставляться до її якості.
Розглянемо докладно основоположні фактори, що впливають на виробництво ЯКІСНОЮ ТРУБИ:
- Сировина
- Обладнання
- Відділ технічного контролю
- Випробувальна лабораторія
Сировина.
Якість сировини, з якої надалі буде зроблена труба, відіграє дуже важливу роль в якості самої труби. Нагадаємо, що для виробництва газових труб на Україні дозволено використовувати тільки трубний поліетилен класу ПЕ 80 або ПЕ 100. Для виробництва водопровідних труб поряд з ПЕ 80 і ПЕ 100 використовується також ПЕ 63.
Ми спеціально не будемо вказувати конкретні марки, щоб нас не звинуватили в заангажованості, однак згадаємо - якісний поліетилен не може коштувати дешево. Тому окремі виробники для збільшення конкурентноспообності своєї продукції свідомо використовують неякісний поліетилен, який не пройшов необхідних випробувань, а також не призначений для виробництва труб. Такий поліетилен може бути дешевше трубного, використання якого передбачено стандартом, на 5-10%, а у разі використання плівкового поліетилену - і на 10-15%.
Ми вже писали про використання для виробництва труб незабарвленого поліетилену Шуртанського газохімічного комплексу, а також поліетилену марки 7700М виробництва TVK [3]. Редакції також відомі випадки використання у виробництві напірних труб окремими підприємствами плівкового поліетилену виробництва ЗАТ «Лукор» м. Калуш, а також застосування при виробництві напірної труби вторинного поліетилену.
Останнім часом на ринок України виходить все більше нових виробників поліетиленових композицій, головним чином - з азіатського і тихоокеанського регіонів. Вони позиціонують свої марки як ПЕ 80 або ПЕ 100. Враховуючи, що в Україні відсутня система сертифікації трубного поліетилену, єдиними документами, які можна зажадати на подібну сировину є сертифікати та протоколи випробувань поважних європейських лабораторій (наприклад, Bodycote Polymer, Швеція) за такими показниками, як
- Мінімальна тривала міцність MRS, МПа;
- Стійкість до повільного поширення тріщин ESCR, МПа;
- Стійкість до швидкого розповсюдження тріщин RCP, МПа.
Тільки за результатами цих трьох показників поліетилен може бути віднесений до одного з класів відповідно до ISO 9080: ПЕ 63, ПЕ 80, ПЕ 100.
Ми акцентували увагу саме на європейських лабораторіях, тому, що в американських діє стандарт ASTM D 3350, в якому вводиться своя класифікація поліетилену (властивості поліетилену PE3408 знаходяться між властивостями ПЕ 80 і ПЕ 100).
До чого ж призводить використання неякісного поліетилену і поліетилену, що не відповідає своєму призначенню?
Труби з такої сировини не володіють необхідними експлуатаційними характеристиками, розрахованими для якісного матеріалу, а тому можуть стати причиною аварій не тільки з матеріальними втратами, а й з людськими жертвами.
Обладнання.
За останні 3 роки в Україну було завезено обладнання для виготовлення поліетиленових труб більш, ніж на 30 млн. грн, головним чином - відомих європейських і азіатських виробників.
Але на багатьох українських підприємствах дотепер експлуатуються трубні лінії (так звані «Більшовичка», за назвою ВАТ «Більшовик» - у минулому головного підприємства екструзійного машинобудування СРСР) виробництва 90-х і більш ранніх років.
Це обладнання вже давно виробило свій ресурс, хробаки(черв'яки) (головні робочі органи екструдера - основного агрегату технологічної лінії) зазвичай значно зношені. Такі машини продовжують працювати завдяки зусиллям власної ремонтної бази підприємств, а також за допомогою окремих фірм, що спеціалізуються на ремонті та відновленні екструзійного обладнання. Ці лінії не обладнані сучасним комп'ютерним управлінням, не мають електронних товщиномірів і гравіметричних систем живлення. Крім того, що таке обладнання має низьку продуктивність (екструдер з черв'яком діаметром 63 мм дає в середньому 150 кг/год порівняно з 300 кг/год на сучасному обладнанні), зношені черв'як і циліндр сприяють пульсації розплаву матеріалу, а як наслідок - мінлива товщина стінки труби, ще більш посилена нерівномірною роботою тягнучого пристрою. При такому виробництві на внутрішній стінці труби можливі горби, раковини і нерівності, невидимі зовні, що може привести з одного боку - до зтоншення труби нижче номінальної товщини стінки і стати причиною аварії, а з іншого - до надмірного потовщення стінки і порушення гідравлічного режиму течії рідини при експлуатації трубопроводу.
Відділ технічного контролю.
Кожне поважаюче себе підприємство - виробник полімерної труби - зобов'язано мати відділ технічного контролю, на який покладаються функції нагляду не тільки за виробництвом труби на технологічній лінії, а й за транспортуванням труби по території підприємства, а також за умовами зберігання труби на складі.
Практика випуску труб українськими підприємствами показує, що якщо заробітна плата оператора екструзійної лінії залежить від КІЛЬКОСТІ, виробленої ним труби, то співробітник ВТК зазвичай отримує ставку і премію, яку можуть урізати в залежності від кількості рекламацій, що надійшли на підприємство. Це стимулює співробітника ВТК дійсно контролювати якість продукції і не закривати очі на огріхи оператора.
Дрібні підприємства (як правило, приватні підприємці), які займаються виробництвом труб, економлять на відділі технічного контролю для зменшення накладних витрат. Як результат - продукція оператора, безпосередньо зацікавленого виключно в максимальній кількості труби, далеко не завжди відповідає тим технічним вимогам, які пред'являються до неї нормативною документацією.
Невипадково, «випробувальна лабораторія» винесена як окремий фактор. Далеко не всі підприємства за наявності власного відділу технічного контролю мають власну лабораторію, а тим більше оснащену всім необхідним обладнанням.
Чому ж це так важливо?
Справа в тому, що крім таких характеристик труби, як геометричні розміри і зовнішній вигляд поверхні, які можна визначити візуально або простим вимірювальним інструментом, існують більш 10 показників, для контролю яких необхідно використовувати спеціальне лабораторне обладнання. Випробування на визначення цих показників поділяються на приймально-здавальні і періодичні. До приймально-здавальних відносяться: визначення межі текучості і відносного подовження при розриві. Ці показники повинні перевірятися на кожній партії продукції (враховуючи сучасну динаміку виробництва, партія труби може виготовлятися від однієї зміни до декількох діб), для їх контролю лабораторія повинна бути оснащена розривною машиною із зусиллям на розтяг не менше 500 кгс. Крім того, між виробництвом партії продукції і випробуванням труба повинна «вилежатися» (слід провести конденсацію зразків труби) протягом 24 годин.
Що ж відбувається, якщо на підприємстві немає заводської лабораторії або в ній немає тієї самої розривної машини?
У такому випадку у виробника повинен бути актуальний договір з будь якою атестованою лабораторією на проведення подібних випробувань. Ось тільки в силу завантаження подібних лабораторій, а також, враховуючи час, необхідний на завезення зразків, дотримання необхідних формальностей, оплату робіт, між виробництвом продукції та її випробуванням проходить тиждень, а іноді - набагато більше.
А як же клієнт? Він не може чекати тиждень, та ще в розпал будівельного сезону. Виробників трубної продукції, як ми вже говорили, вистачає. Ось і виходить, що покупець змушений купувати трубу, що не пройшла випробувань, трубу з невстановленими фізико-механічними властивостями.
Не дарма при розробці проекту нового стандарту [4] планується зобов'язати підприємства-виробники мати власну лабораторію для проведення приймально-здавальних випробувань.
Не набагато краща ситуація з періодичними випробуваннями труб. Вони проводяться з частотою від одного разу на місяць до одного разу на 3 роки.
Справа в тому, що деякі з цих випробувань досить тривалі. Наприклад, визначення стійкості при постійному внутрішньому тиску (залежно від температури і тиску) триває від тижня до півтора місяця. Інші ж вимагають дорогого устаткування (наприклад, випробування на термостабільність).
Ось чому, дуже небагато підприємств мають у складі своїх лабораторій обладнання для періодичних випробувань. Як приклад варто відзначити, що випробування за показником «термостабільність» виробляються на Україні всього в двох лабораторіях, одна з яких - лабораторія випробувань полімерів при ІЕЗ ім. Е.О. Патона, а стійкість при постійному внутрішньому тиску труб діаметром понад 315 мм - взагалі тільки в одній вітчизняній лабораторії.
Багато підприємств, що не мають необхідного обладнання, укладають договори з випробувальними лабораторіями, які часто залишаються тільки на папері. Знову ж страждає клієнт - труба, яку він придбає, може не відповідати необхідним технічним вимогам.
Хто ж захистить вітчизняних споживачів від придбання неякісної труби?
Нагадаємо, що труби поліетиленові (як газові, так і водопровідні) в Україні не підлягають обов'язковій сертифікації. Більш того, з 2003 р. поліетиленові труби для газопостачання виведені з переліку об'єктів підвищеної небезпеки.
Вийшло, що «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих», а Держспоживстандарт і Держпромгірнагляд вмили руки.
Як же вибрати і у кого ж купити поліетиленову трубу. Серед багатьох постачальників і виробників на українському ринку, того який пропонує дійсно якісну продукцію і бути впевненим, що придбана труба відповідає задекларованим властивостям?
Газові труби виробляються відповідно до ДСТУ Б В.2.7-73. З трубами для водопостачання ситуація складніша. На Україні немає сучасного стандарту на напірні труби з поліетилену для подачі холодної води (досі в силі ДСТУ 18599-83, який давно морально застарів). Тому, якщо постачальник пропонує водопровідну трубу з ПЕ 80 або ПЕ 100 (а в силу того, що ПЕ 63 практично не ввозиться в Україну, другий клас сировини вам навряд чи запропонують), поцікавтеся по яким нормативам виготовлена ця труба.
На Україні на виробництво водопровідних труб діють технічні умови:
- ТУ У В.2.7-21547843.006-2001 «Труби з поліетилену марок ПЕ 80 і ПЕ 100 для подачі холодної води», розробник НПФ «Поліместрой»;
- ТУ У В.2.7-25.2-32926466-002: 2005 «Труби напірні з поліетилену», розробник ТОВ «Рубіжанський трубний завод».
Враховуючи, що зазначені технічні умови є власністю організацій, що їх розробили, поцікавтеся, чи є у підприємства постачальника (виробника) актуальний договір на використання зазначених ТУ. В іншому випадку в подальшому можуть виникнути питання правомочності використання труби, виробленої за цими ТУ.
Окремі підприємства в обхід сформованої практики застосовують для виробництва міжнародної стандарт ДСТУ 18599-2001. Нагадуємо, що в Україні він не діє, а тому його використання незаконне.
Отже, які ж кроки потрібно здійснити при виборі постачальника труби?
Крок 1.
Поцікавтеся у постачальника про наявність необхідної дозвільної документації у завода-виробника:
- Акта міжвідомчої кваліфікаційної комісії про приймання результатів робіт з постановки на серійне виробництво газової труби (варто приділити особливу увагу п.2 і п.4 висновків акта, в яких йдеться, труби яких саме діаметрів і з якого поліетилену дозволені до серійного виробництва даного заводу) ;
- Актуального сертифіката відповідності на продукцію (процедура сертифікації необов'язкова, але якщо виробник дбає про своє ім'я, він її пройде);
- Актуального акта атестації (акредитації) заводський випробувальної лабораторії з переліком комплексу випробувань (областю атестації), а також договором з лабораторією, в якій будуть проходити випробування за іншими показниками;
- Актуального договору на використання технічних умов заводом-виробником (у разі, якщо вони не є його власністю).
Крок 2. Поцікавтеся, з поліетилену якої марки буде виготовлена труба, попросіть копію сертифіката (паспорта якості) на поліетилен. Якщо ви не впевнені, до якого з класів поліетилену (ПЕ63, ПЕ80, ПЕ100) відноситься зазначена марка, подивіться інформацію про неї на офіційному сайті компанії-виробника сировини або зверніться за консультацією в НПФ «Полімербуд» - розробнику стандарту на газові труби з поліетилену.
Крок 3. Попросіть організувати відвідування підприємства, щоб на власні очі переконатися, у відповідності заводських умов розрекламованим, а також подивитися, яка сировина використовується для виробництва труби (нагадаємо, що тільки гранули поліетилену чорного, синього, жовтого або помаранчевого кольорів можна застосовувати при виробництві труби), попросіть показати заводську лабораторію і випробувати при вас зразок труби, подібної з передбачуваним замовленням (деякі випробування можна провести досить швидко).
Якщо на всі питання у передбачуваного постачальника ви отримали позитивні відповіді і задоволені іншими умовами (ціна, терміни, транспорт), можете купувати трубу, от тільки заспокоюватися ще рано.
Крок 4. При поставці труби на ваш склад (об'єкт) вам необхідно провести вхідний контроль, який складається з документального, візуального, вимірювального.
Документальний:
- Завод-виробник повинен надати паспорт якості труби, в якому мають бути зазначені: умовне позначення труби, дата виготовлення, розмір і номер партії, тип і марка поліетилену, технічні вимоги, фактичні результати випробувань; на паспорті має стояти номер, підпис представника заводу та мокра печатка (окремі компанії розміщують на паспортах додаткову інформацію: знаки про відповідність ISO 9001, інші постачають паспорта елементами для запобігання підробок);
- Завод-виробник повинен на вашу вимогу надати паспорт якості сировини, використаного при виробництві труби, в якому поряд з іншими показниками має бути вказаний колір сировини (чорний, жовтий або синій), при цьому марка сировини повинна відповідати марці сировини, зазначеної в паспорті на трубу;
- Завод-виробник повинен на вашу вимогу надати протокол позитивних приймально-здавальних випробувань на ту ж трубу (партія, типорозмір), на яку видано паспорт (дата випробувань при цьому повинна бути проміжною між датами виробництва і відвантаження).
Відмова у наданні одного з перерахованих документів свідчить, що або для виробництва труби було використано не заявлену сировину, або труба не пройшла необхідних випробувань.
Візуальний:
- Поліетиленова труба повинна мати чітке, яскраво виражене маркування, що включає: назву заводу-виробника, умовне позначення труби, дату виготовлення, розмір партії, тип поліетилену; інформація, наведена у маркуванні повинна відповідати інформації в паспорті якості труби;
- труби повинні мати гладкі зовнішню і внутрішню поверхні; подряпини, раковини, сторонні включення, частинки нерозплавленого полімеру неприпустимі, також неприпустимі області труби іншого кольору (світлі, білі, прозорі), які можуть проявиться на торцях труби, а також в стружці, що знімається при торцюванні (це свідчить про використання у виробництві незабарвленої сировини).
1. А.ГУРСЬКА. Про якість поліетиленових труб для будівництва та ремонту газопроводів. - ІСПМ. - № 1, 2005. - С. 19.
2. А.Шестопал, А.ГУРСЬКА. Проблеми забезпечення якості вітчизняного виробництва поліетиленових труб для газопроводів. - ІСПМ. - № 1, 2006. - С. 20.
3. Натуральний поліетилен при виробництві труб. Чи можливо це? Полімерні труби. Україна. - № 1, 2006. - С. 21-23.
4. А.Шестопал, В.Гохфельд, О.Гурській. Поліетиленові труби для подачі горючих газів. Триває робота з перегляду національного стандарту. - ІСПМ. - № 2, 2006. - С. 10.
журнал: Полімерні труби-Україна
Читайте також
- До питання про порядок введення в дію на території України нової редакції вітчизняного стандарту «Труби поліетиленові для подачі горючих газів. Технічні умови» (журнал: Полімерні труби - Україна)Технічні статті / 25.05.2007
- Про врізки в поліетиленові газопроводи з робочим тиском до 1,0 МПа (журнал: Полімерні труби-Україна)Технічні статті / 16.03.2007
- Дослідження летючих фракцій і води в трубних марках поліетилену (журнал: Полімерні труби - Україна)Технічні статті / 25.05.2007